Ольга Марчук
№ 25. 25 серпня 2004 року, стор. 10

Ім'я Вітольда ФОКІНА, якому випало бути першим Прем'єр-міністром незалежної України та останнім Головою Ради Міністрів Української РСР, і нині на слуху. Навіть після своєї добровільної відставки з набуттям офіційного статусу пенсіонера він має авторитет серед господарників і політиків як державник високого ґатунку, прагматик, професіонал-практик. У свої 72 роки про спокійне, розмірене життя навіть не мріє - за підтримки Президентів України і Росії створив Міжнародний фонд гуманітарних та економічних зв'язків України з Російською Федерацією, очолив наглядову раду спільного українсько-російсько-польського АТ "Девон", яке займається видобуванням нафти й газу. А ще він - інтелектуал, великий працелюб, твердий у своїх поглядах і переконаннях, адже трудовий гарт пройшов у шахтарській сім'ї.

У переддень 13-ї річниці святкування Дня Незалежності України Вітольд ФОКІН погодився дати інтерв'ю кореспонденту "Президентського вісника", у якому поділився своїм баченням минулого і сучасного, перспективами розвитку нашої держави.

  • Я гірничий інженер, шахтар. Понад 18 років працював на вуглевидобувних підприємствах Донбасу, з них більше 10 - безпосередньо під землею, - з гордістю говорить про себе Вітольд Павлович. - Мабуть, саме там пізнав ціну справжньої чоловічої дружби, саме з того часу зберіг вірність Батьківщині, улюбленій справі, шахтарським традиціям. Впевнений, що справжній мужчина присягу має приймати тільки раз. Маю на увазі те, що не змінюю своїх поглядів, принципів, своїх товаришів. Хоч би що там було, я не кон'юнктурник. Не можу догоджати одному, а потім повертатися до нього спиною і прислуговувати другому.
  • Ви передбачали, що Радянський Союз як супердержава приречений на розпад?
  • У кінці 80-х років, виступаючи на сесії Верховної Ради СРСР і звертаючись до голови Ради Міністрів СРСР Миколи Рижкова, я говорив, що в усьому світі модель управління народним господарством, економікою країни з одного пульта приречена на загибель як неефективна. Свідченням цього було те, що вже з 80-х років ми почали втрачати темпи розвитку і разом з цим - перспективу зберегти статус великої держави. Тому необхідність змін була нагальною.

Центральний комітет партії, Рада Міністрів країни вдалися до реформаторських дій: видавали цілі пакети постанов щодо радикальних змін у системі планування, цінової політики, матеріально-технічного забезпечення. Однак це не могло врятувати становища, хоча документи свідчать: керівники країни розуміли, що відбувалося в економіці і чому сталося те, що згодом одержало назву "оксамитової революції".

Та, як відомо, у перемоги завжди багато батьків і тільки поразка є сиротою. Після отримання Україною, та й іншими пострадянськими республіками, незалежності й можливості розвиватися як самостійна європейська держава до влади рвонулися або випадкові люди, або ж ті, кого винесло на хвилі "крутого" націонал-патріотизму, політичної нетерпимості. Справжні ж державники - управлінці, економісти та й просто розумні, урівноважені працівники змушені були поступитися їм місцем. А коли політика бере верх над економікою, країна наражається на величезну небезпеку, бо без незалежної економіки немає незалежної політики.

  • Це було однією з причин Вашої добровільної відставки?
  • Так. І я, і Масол, та й інші фахівці з Держплану прекрасно розуміли, що будувати економічне підґрунтя, базу незалежної держави треба починати зі структурних змін у народному господарстві. Раніше ми працювали на загальнодержавний комплекс і оптимізація управління виходила з загальнодержавних інтересів. За умов незалежності треба було змінити сам принцип управління, структуру економіки, використати потужності промислових підприємств таким чином, щоб забезпечити потребу внутрішнього ринку і залишити певну частку для експорту. При цьому порахувати, що вигідніше: чи, наприклад, використовуючи свої енергоносії, виробляти електроенергію для експортування її за межі України, чи зменшувати видобуток палива. Усе піддавалося розрахунку. Для цього існували балансові методи планування, агреговані моделі. Але передусім треба було вжити невідкладних заходів, аби не втратити традиційних ринків, історичних зв'язків зі споживачами, які вже отримали статус закордонних.

Не хочу псувати настрій деяким колегам, але хай згадають мене ті, хто в моїй присутності радив і навіть умовляв Президента Кравчука відмовитися від поставок цукру в Росію. Я не хочу називати прізвище людини, яка, б'ючи себе в груди і називаючись демократом, з трибуни Верховної Ради піддавала мене за це критиці. Він ойкав і кричав, що "українські діти не наїлися цукерок, а Фокін відвантажив цукор до Москви".

Хоча навіть неосвіченій людині було зрозуміло: якщо Україна виробляла 5 млн т цукру і переробляла близько 1 млн т тростинного сирцю, а споживала при цьому 2 млн т, то решту потрібно кудись подіти. Чи ж треба було у такий спосіб відстоювати свою незалежну політику, щоб нині знову думати, умовити наших сусідів-росіян закупляти той же цукор?

А чого варті ярлики - "Фокін - агент Росії", "Фокін - рука Москви"? У мене зберігаються матеріали, де мене називали ворогом нашої держави лише через те, що я намагався зберегти усталені зв'язки України з Російською Федерацією та іншими пострадянськими державами.

Крім цього, і я як прем'єр-міністр, і практично всі урядовці прекрасно розуміли, що без власної монетарної політики держава незалежною довго бути не зможе і не має перспектив нею залишитися. Тому ми разом з міністром фінансів Коваленком та віце-прем'єром Слєпічевим почали швидко готувати перехід до гривні. Найперше треба було зробити так, щоб економіка держави не потерпала від руйнівних процесів інфляції. По-друге, потрібно було поступово, в межах одного року, провести індексацію основних виробничих фондів, підвищити вартість підприємств, аби зробити неможливим їх викуп за безцінь під час приватизації. І ми встигли провести індексацію всенародного надбання в березні 1992 року. Звичайно, це збило з пантелику тих, котрі вже потирали руки і вважали себе власниками багатьох прибуткових підприємств. Зрозуміло, що їм це не сподобалося, і я нажив собі багато ворогів серед тих, кого офіційно зараз іменують олігархами.

Деякі діячі з оточення Президента Кравчука наполягали, щоб уже з весни 1992 року Україна перейшла на власну валюту, роль якої мав відігравати купон. Я був категорично проти, бо знав, що купон позбавлений однієї з основних функцій грошей - він не міг бути мірилом накопичування, а відтак позбавлявся можливості бути реальними грошима.

У той час єдиним платіжним засобом в Україні були купони. Тими, хто не розумів значення, вони сприймалися мало не як жахіття. Але саме за рахунок введення купонів ми зберегли свій внутрішній ринок від розвалу, адже купон супроводжував совєтський рубль як документ-посвідчення, що він зароблений у нас в Україні і має товарне покриття. Тому у вітчизняного споживача були величезні переваги над тими, хто приїздив до нас у гості.

Крім цього, совєтські рублі, яких на той час було дуже багато, не тиснули на нашу товарну масу. Я думаю, що дослідники, аналізуючи ті часи, згодом запропонують поставити пам'ятник купону, адже за рахунок введення його в обіг українська економіка змогла уникнути багатьох кризових явищ.

До честі Леоніда Макаровича, він двічі відміняв уже підписаний указ про вихід з рубльової зони. І не його вина, а біда, що наприкінці вересня 1992 року він змушений був прийняти таке рішення. Я дуже добре знав, до чого це може призвести, і не хотів брати на себе тягар відповідальності за наслідки такого необдуманого, надзвичайно шкідливого для України рішення. Тому й подав у відставку.

  • Ваші передбачення справдилися?
  • Звичайно. Пригадайте: до кінця року рівень інфляції сягнув 1200 %! Щоб оговтатися після цього, знадобилося кілька років.
  • Який вихід Ви бачили?
  • Ще наприкінці 80-х років я як голова Держплану України разом зі своїм молдовським колегою Костянтином Тампізою розробив теоретичні основи спільного економічного простору. Ми були переконані, що рано чи пізно радянські республіки отримають статус незалежних держав, але це аж ніяк не мало означати розрив існуючих економічних і політичних зв'язків. Саме тоді ми дійшли висновку, що за будь-яких умов республіки мають проводити узгоджену податкову й тарифну політику. В рамках кордонів Радянського Союзу не можна було обмежувати пасажиро- і вантажопотоки. Ми навіть схилялися до того, щоб республіки, а в майбутньому незалежні держави, мали єдину концепцію стратегічної оборони. Зараз усе те, над чим ми працювали з Тампізою, набуло статусу угоди про спільний економічний простір, проти якої нині так палко виступають опозиціонери.

Скажу відверто: однією із заслуг діючого Президента держави вважаю те, що він виявив неабияку мужність, підписавши цю угоду, хоч наражався на неконструктивну і недоброзичливу критику.

Принагідно згадуючи склад уряду, на чолі якого я мав честь бути, жодному працівникові не можу дорікати за непрофесіоналізм при прийнятті важливих рішень. У той час навіть згадки не було про те, що ми, мовляв, професіонали, решта ж - ніхто. А потім кожен черговий уряд видавав себе насамперед за "команду професіоналів". І водночас чомусь траплялися навіть курйозні ситуації: приміром, галуззю геофізики України керує... гінеколог.

Політичні амбіції інколи видаються за професійний підхід. Можливо, саме в цьому слід шукати причину виникнення нашої так званої опозиції. Мало не кожен помітний опозиціонер відчув смак влади, вірою і правдою служив тому ж таки Президентові. Тільки зазнавши поразки, довівши свою неспроможність бути на чолі державного або галузевого управління, переходив до лав опозиції. Серед нинішніх опозиціонерів практично немає жодного, хто заявляв би про свою опозиційність з ідеологічних розбіжностей, хіба що за винятком соціалістів чи комуністів. Та хоча вони й декларують себе як ідейні вороги існуючого ладу, я в цьому теж не переконаний.

  • Нині більшість незалежних держав на теренах пострадянського простору впритул наблизилась до вироблення якихось спільних підходів у веденні народного господарства, налагодженні взаємовигідних зв'язків. Підписано низку документів з цієї тематики, проголошено чимало намірів, але до конкретики поки що справа не дійшла. Чому так?
  • На ваше запитання я відповім своїм: чи зрушить з місця віз, у який запряжені лебідь, рак і щука? Історичний досвід показує, що, як правило, перехід від тоталітарного устрою до демократичного суспільства пов'язаний з періодом автократичним, диктаторським. Думаю, зараз нам не вистачає міцної руки. Для того, щоб Україна мала перспективу залишатися і розвиватися як велика європейська держава, необхідно, щоб її очолювала людина з твердою політичною волею, яка б змогла домогтися виконання рішень, програм, які щороку приймаються по кільканадцять, зуміла б поєднати традиційні методи управління з ринковим підходом, помножені на чітку виконавчу дисципліну.

Тому нині, коли Україна стоїть перед вибором глави держави, я твердо переконаний: очолити країну мусить людина, яка виконує свої обіцянки, у якої слово не розходиться з ділом, яка на практиці довела, що вона вміє і зможе розвивати економіку держави в інтересах усього народу. Тільки сильний керівник, який розраховує насамперед на власні сили, зможе піднести Україну як велику європейську державу, з якою провідні країни світу вважатимуть за честь співробітничати.

  • Як нині використовується Ваш величезний досвід господарника, економіста, політика?
  • Відверто кажучи, свого часу я відхиляв пропозиції, які інколи поступали, але задоволений тим, що маю можливість при необхідності зустрітися з Президентом, прем'єр-міністром, іншими керівниками держави, висловити їм свої міркування з приводу тієї чи тієї проблеми. При цьому зустрічаю повне розуміння і підтримку.

Зараз я є одним із засновників АТ "Девон". Це українсько-російсько-польська компанія, що освоює поклади Сахалінського родовища нафти й газу. Конкуренція в цій сфері шалена, деколи навіть з кримінальним відтінком. Однак щоразу, коли стикаюся з протидією або просто зухвалістю деяких високопоставлених чиновників, які, дбаючи про власну кишеню, намагаються зашкодити нашій справі, знаходжу підтримку у Президента, глави уряду.

Нещодавно мені надійшла пропозиція очолити спостережну раду державної національної компанії "Надра". Поки що обмірковую.

  • Розповідають легенди про те, як Вітольд Фокін проводив свої відпустки, адже він єдиний з урядовців їхав не на престижні курорти, а в далеку тайгу. Що спонукало вас до такого нетрадиційного відпочинку?
  • Так, мені дійсно більше до вподоби відпочивати екстремально. З гордістю говорю: за плечима - 18 експедицій. Я сплавлявся по притоках практично всіх річок Сибіру, по периметру обійшов увесь Радянський Союз. Принагідно скажу, що два роки тому свою відпустку провів, мандруючи нетрями Амазонки, побував у Перу, піднявся на Мачу Пікчу, пропливав під водоспадами Ігуасу. Немає в світі нічого кращого від живої природи і спілкування з нею. Це найбільше задоволення і джерело наснаги.