Деякі політичні висновки на підставі однієї економічної події

Олександр Рязанов
№ 14. 23 червня 2004 року, стор. 6

...Читання стенограми пленарних засідань Верховної Ради - можливо, дещо сумнівне задоволення. Сумнівність цього заняття проявляється в розчаруваннях з приводу професійних і людських якостей того чи іншого народного депутата. Однак ця обставина компенсується чималим позитивом з точки зору загального пізнання вітчизняної політичної еліти через виступи, ідеї, вчинки її представників, які обмежені вузькими рамками сесійної зали парламенту і, "варячись у власному соку", часто-густо забувають про необхідність "берегти лице" перед публікою і на якусь хвилинку розкриваються, стаючи самі собою.

Ще й досі пам'ятна вульгарність Віктора Ющенко, котрий в своєму критичному випаді на адресу міністра внутрішніх справ Миколи Білоконя вдався до кримінальної лексики, тим самим серйозно зіпсувавши свій імідж "інтелігента". Та не лише у відсутності елементарної культури проявляється особливість українського парламентаризму. Мабуть, найбільш прикметними його рисами є крайній суб'єктивізм і відсутність елементарної логіки у вирішенні тих чи інших питань. Одним із останніх і найбільш яскравих прикладів щодо цього стала приватизація ВАТ "Криворіжсталь", власником якого згідно з результатами проведеного минулого тижня Фондом держмайна України тендеру став вітчизняний інвестор - консорціум "Інвестиційно-металургійний союз" (ІМС).

Реакція парламентської опозиції на цю подію заздалегідь була негативною, не кажучи про ставлення постфактум. Тут існують два основні напрями. Перший репрезентований лівими силами і його можна проілюструвати словами Олександра Мороза:

"Сталася, по суті, крадіжка найбільшого багатства. Це те, що відбувається, коли, скажімо, злодії зайшли в одну кімнату, господарів закрили в іншій - і займаються своїм ділом".

(Ранкове пленарне засідання ВР, 15.06.04).

Така позиція є цілком логічною і зрозумілою, адже задекларована прихильність до соціалістичної ідеології в її ліберальному трактуванні, за визначенням змушує представників СПУ виступати проти великої приватизації, малі та середні форми якої вони з певними застереженнями, але визнають. Це вже не кажучи про КПУ, де саме поняття "приватне підприємництво" трактується як образа ідеологічних почуттів (що, власне, не заважає багатьом комуністам та соціалістам вести доволі успішну комерційну діяльність, хоча мова зараз не про це).

Тобто, нехай формально і до певної міри не зовсім щиро, ліві у випадку з "Криворіжсталлю" просто продемонстрували відданість своїм теоретичним принципам. А якими мотивами в даному випадку керувався правий фланг парламентської опозиції? Тут є чимале поле для здогадок та припущень, оскільки "Наша Україна" та БЮТ критикували виконавчу владу не за те, що вона продала державний пакет акцій найбільшого в країні металургійного комбінату, а за те, що продала "не тим".

Головний аргумент - іноземці заплатили б як мінімум удвічі дорожче (ІМС віддав за 93-процентний пакет 4,26 мільярда гривень при стартовій ціні в 3,8 мільярда). Крім того, БЮТ та "Нашою Україною" активно експлуатується думка про те, що умови тендеру було складено таким чином, аби потенційні інвестори із-за кордону за жодних умов не могли стати його переможцями. Скажімо, Андрій Шкіль (фракція БЮТ) вважає, що "...треба дізнатися, скільки ми втратили на цій приватизації. За скромними підрахунками, від 700 мільйонів доларів і вище були втрати, тому що конкуренти пропонували більше..."

(Ранкове пленарне засідання ВР, 15.06.04).

Усвідомлення того, що Андрій Васильович кинув у зал цю репліку швидше з популістських міркувань, ніж сформулював її після ретельного економічного аналізу, проте не позбавляє приємного враження від уболівання парламентаря за інтереси держави. На жаль, цим позитив і обмежується, оскільки Шкіль, а також його колеги-опозиціонери, в своєму критичному запалі намагаючись максимально використати черговий привід для критики влади, свідомо чи ні, але вводять в оману виборця.

Вся справа в тому, що Україна, можливо, дійсно втративши певну суму, зберегла для себе величезне виробництво, яке з часом, за умов якісного менеджменту (а ключові фігури ІМС дають підстави сподіватися, що саме так і буде) принесе набагато більші прибутки до державної скарбниці. Мається на увазі наступне - власниками металургійного комбінату хотіли стати представники компаній як із Заходу, так і Сходу, для яких "Криворіжсталь" є традиційним і сильним конкурентом на світовому ринку. І ніхто не може гарантувати, що ця обставина в майбутньому не призвела б до зупинки підприємства його закордонними власниками.

Така версія на перший погляд може видатися навіть абсурдною, однак в Україні вже були подібні прецеденти, хіба що йшлося про менш масштабні виробництва. Наприклад, в одному з західних обласних центрів саме так було фактично знищено завод високовольтної апаратури, який за часів СРСР серйозно й успішно конкурував з аналогічною німецькою структурою. Саме вона стала в умовах приватизації власницею підприємства, а її керівництво визнало більш доцільним не вкладати гроші в розвиток заводу, а просто зупинити його - напевно, було підраховано, що так буде дешевше з будь-якої точки зору. Є певні підстави вважати, що подібне могло трапитися і з "Криворіжсталлю".

Взагалі в українських ЗМІ дуже рідко піднімається питання про мотивацію зарубіжних інвесторів, що виявляють бажання вкладати гроші в уже налагоджене виробництво в Україні. Водночас про це говорити дійсно необхідно, оскільки мова йде про економічну безпеку держави. Доводилося чути думку в середовищі бізнесменів, що закордонний капітал (насамперед європейський і північноамериканський) з радістю буде інвестувати в шкідливе виробництво - наприклад, в хімічну промисловість, і навіть готовий перевести його повністю на пострадянський простір.

Та коли мова йде про високі технології чи перспективні фабрики-заводи, все зводиться до єдиного постулату: країни "третього світу" (а нас відносять саме до таких) мають бути споживачами, а не виробниками, ринками збуту для товарів більш розвинених держав, а не проводити самостійну економічну політику, яка в підсумку посилить молоді держави до рівня самостійних гравців на світовій арені.

Ще раз підкреслимо - це лише одна з версій логіки подій, пов'язаних із приватизацією "Криворіжсталі". Однак вона має право на існування так само, як і риторика української опозиції, яка в своєму природному, але іноді занадто емоційному критичному запалі по відношенню до влади якраз і грішить проти логіки.

Адже, бідкаючись, з одного боку, що іноземці не змогли зайняти лідируючі позиції у вітчизняному металургійному комплексі, опозиціонери водночас дорікають Президентові й уряду в тому, що вони пускають закордонний бізнес до України. Процитуємо з цього приводу представника "Нашої України" Юрія Кармазіна:

"...в мене запитання до Президента і до уряду. А хто попродавав нафтопереробні заводи росіянам? Хто приймає Алікперова (Вагіт Алікперов - президент ВАТ "Нафтова компанія "Лукойл", Росія. - "ПВ") так, ніби він тут президент держави?! Це ви зробили, урядовці! Це ви зробили, Фонд державного майна і ви, Леоніде Даниловичу! Це ви відповідаєте і за підвищення цін!"

(Ранкове пленарне засідання ВР, 16.06.04).

Пікантність ситуації полягає в тому, що одними з основних претендентів на "Криворіжсталь" були також російські комерційні структури. І не виключено, що якби подібне сталося, завтра ми б почули з боку "Нашої України" чи БЮТ палкі парламентські промови про те, що Леонід Кучма та Віктор Янукович винні у зменшенні світових цін на арматурний прокат чи катанку з вуглецевої сталі, що й призвело до банкротства заводу. Оскільки ж такого не сталося, можна собі дозволити й поспівчувати "бідним" росіянам-металургам, водночас гнівно нападаючи на росіян-нафтовиків.

Така неузгодженість позицій представників політичної опозиції лише зайвий раз підкреслює, що вони так і не змогли позбавитися традиційної хиби у своїй діяльності: йдучи до влади, завойовувати собі авторитет не шляхом конструктивних пропозицій стосовно покращення державного життя, а намагаючись і надалі принижувати своїх опонентів, не надто переймаючись при цьому питанням достовірності власних висловлювань.

Тому гостро постає проблема "поствиборного синдрому": Україна навряд чи може дозволити собі експеримент у вигляді приходу до влади політиків, які вміють лише руйнувати (нехай поки що здебільшого на морально-психологічному рівні), нічого при цьому не пропонуючи, та ще й занадто кон'юнктурно ставляться до державних пріоритетів.

Шкода, якщо країна допустить помилку, усвідомлення якої може з'явитися дуже запізно, і наслідки виявляться непоправними...