Людмила Авраменко, Одеса
№ 48. 12 листопада 2004 року, стор. 6

  • І радість, і горе відчуваємо в дні свят ми, фронтовики, - сказав, отримуючи ювілейну медаль "60 років визволення України від фашистських загарбників", одесит Леонід Маєв. Цими днями він та Роман Агриков стали генерал-майорами запасу. Дванадцять інвалідів Великої Вітчизняної отримали новенькі "Таврії". Сотні учасників бойових дій взяли участь в урочистостях, які відбулися в Одесі та всіх районах області.

Однак декому з ветеранів довелося зустріти свято не вдома. Майже сто з них лікуються нині в 411-му центральному військовому клінічному госпіталі Південного оперативного командування.

28 жовтня їх привітали начальник госпіталю Віталій Кулібаба та лікарі. Потреби влаштовувати святковий обід не було: чотириразове харчування тут і так "на висоті". Втім, як і лікування, і відношення до них медичного персоналу.

81-річний Василь Мостовенко десять днів тому переніс інфаркт. Та вже бадьориться і переконує лікарів, що його "час виганяти додому". Закінчивши Краснодарське авіаційне училище, потрапив на фронт у 1942-му молодим лейтенантом. А у 45-му демобілізувався підполковником. Хто оберігав штурмана розвідувальної авіації, а разом з ним - стрілка-радиста та обох пілотів екіпажу легендарного Пе-2 (перший пішов на підвищення, а з другим він долітав до кінця війни), Василь Григорович і сам не знає. Але факт: Мостовенко, провоювавши понад три роки, не отримав жодного поранення. Хоча був момент, коли, здавалося, прийшов час попрощатися з білим світом..

  • Повертаючись з-за лінії фронту, ми зіткнулися з трьома німецькими винищувачами, - згадує фронтовик. - Пілот робив з літаком дива - ми пірнали та крутилися, як муха в окропі. І стріляли, звісно. Врешті-решт, одного фашистського винищувача підбили, іншого зачепили, й він від нас відстав, а ще від одного - втекли...

Михайлові Сердюку - вже 90. Від першого до останнього дня війни відслужив у будбаті. Незважаючи на абсолютно мирну назву військ, займалися вони тяжкою та небезпечною справою: мінували, розміновували, під кулями та розривами снарядів зводили мости. Зокрема той, що через Турунчук. Саме звідти, з Білявки, наші війська пішли на Одесу і визволили її.

Герой Радянського Союзу Федір Литвинов через півроку відсвяткує своє 93-річчя. Випускник Харківського авіаучилища перші бойові вильоти здійснив ще за часів фінської війни. А далі була Вітчизняна. 22 червня 1941 року він став командиром ланки у складі 33-го швидкісного бомбардувального авіаполку. Здійснив 30 успішних бойових вильотів. 13 липня поблизу Шепетівки в повітряному бою з шістьма німецькими винищувачами був тяжко поранений, і все ж посадив свого палаючого літака. Далі - лікування у госпіталях, швидкісний курс у Повітряній академії і - знову фронт. Прийнявши командування бомбардувальною ескадрилью 162-го гвардійського бомбардувального полку, Федір Павлович 172 рази водив її на виконання бойових завдань. Загалом на його рахунку - п’ять поранень, три з яких - тяжкі. Литвинов бився у небі над Харковом, Полтавою, Києвом, Черкасами, Львовом, Одесою... На прохання розповісти те, що найбільше запам’яталося, відгукнувся так:

  • Уявіть собі похмуру Москву, Київський вокзал, заповнений потяг, куди я, ще й з милицями, ледве потрапив. Сиджу біля вікна, а пероном іде дівчина-офіцер - у кубанці, ошатних чобітках. Подивився я на неї, і серце тенькнуло.

Дошкутильгав до тамбура й переконливо сказав усім, хто намагався втиснутися в потяг: "Вона їде зі мною на фронт".

Маша - лейтенант медичної служби, таки поїхала з Федором. А перед тим вони розписалися в Кременчуцькому ЗАГСі. Як говорить Литвинов, - на щастя. І далі воювали разом. Прожили разом понад 60 літ...

У небі над Берліном, коли ескадрилья бомбила рейхстаг, Федір Павлович був знову поранений. З перебитою ногою, яку довелося ременями притиснути до педалі, наздогнав свою групу, очолив її, відбомбився, відірвався від фашистських винищувачів, і з останніх сил посадив літак на бетонку аеродрому. З-за літаків на великій швидкості виїхала санітарна машина. На її підніжці стояла жінка, її хвилясте каштанове волосся розвівалося на вітрі. Це була Маша - наймиліший його серцю старший лейтенант медичної служби.

Три книги видав Литвинов. Усі вони - про героїв війни та їхні подвиги. Нині, навіть перебуваючи у госпіталі, працює над четвертою.

Однак як би багато місця не займала війна у житті та спогадах фронтовиків, всі вони в один голос побажали громадянам рідної України: "Щонайперше - миру і спокою". Вони розуміють, про що говорять...