Олександр Кузьмін
№ 16. 7 липня 2004 року, стор. 5

Західні газетні аналітики (навіть у провідних періодичних виданнях) досить часто грішать відсутністю конкретних фактів, нагадуючи чимось середньоазіатське акинство. Різниця між ними лише в тому, що народні співці Казахстану чи Туркменистану складають свої твори за принципом "що бачу - про те співаю", а журналісти Європи й США віддають перевагу правилу "що придумав - те й пишу".

Особливо коли йдеться про міжнародну політику, де нормою є логічна зв'язка на кшталт: "Державний діяч X поганий, бо він поганий, а політик Y хороший, тому що хороший". Про доказову базу як таку, звичайно, не йдеться. Щоб пересвідчитись у цьому, досить час від часу знайомитися з редакційними статтями "Нью-Йорк таймс", "Вашингтон пост" чи "Фанейшенел Таймс".

На цьому фоні українська журналістика донедавна якісно вирізнялась - можна було сперечатися про об'єктивність у висвітленні певної події чи явища. Однак навіть жорстка критика базувалася на конкретних фактах, і суть лише в тональності та напрямах інтерпретації. Проте цей час, схоже, залишається в минулому - такий висновок напрошується після ознайомлення з висвітленням у вітчизняній періодиці стамбульського саміту НАТО, який відбувся 28-29 червня, та участі в ньому української делегації на чолі з Президентом.

Зокрема, в газеті Блоку Юлії Тимошенко "Вечерние вести" (номер від 2 липня) читаємо таке трактування події, кожне положення якого заслуговує на окремий коментар:

"І цього разу український Президент на саміті НАТО, за великим рахунком, виглядав, як хлопчик для биття". (Це твердження, звичайно ж, ні на чому не грунтується - так вважає газета, а тому є всі підстави вважати, що "ВВ" досягла так званих "західних стандартів преси". - ПВ). "Тому виникає питання: навіщо він взагалі туди їздив?" (Оскільки перший постулат відверто безпідставний, то й запитання, яке йде за ним, не заслуговує на полеміку, але для допитливого читача зазначимо: присутність Леоніда Кучми у Стамбулі була зумовлена засіданням комісії "Україна-НАТО" на рівні глав держав та урядів, а тому присутність Президента України була необхідною за визначенням. - ПВ).

"...На думку ряду політиків, справжня мета Кучми полягає аж ніяк не в інтеграції в НАТО чи ЄС" (Анонімність політиків, на яких посилається видання, змушує припустити, що ця думка належить безпосередньо редакції, яка таким невибагливим чином вирішила авторитетно підкріпити власне припущення. - ПВ).

"Європейський вектор поточної зовнішньої політики влади є переважно декоративно-декларативним, і діючий Президент, заграючи з Заходом за допомогою відправлення українського військового контингенту до Іраку, уособлює тільки певний предмет шантажу".

На останньому постулаті варто зупинитися детальніше. З його формулювання важко зрозуміти, хто ж усе-таки є "предметом шантажу" - Президент чи українські військовослужбовці в Іраку? Та в будь-якому випадку експлуатація опозиційними ЗМІ теми миротворчого контингенту як важливого чинника міжнародної політики України супроводжується значними натяжками - хоча б тому, що не можуть півтори тисячі солдат і офіцерів кардинально вплинути на позитивне ставлення міжнародної спільноти до нашої держави.

Опоненти влади, стверджуючи протилежне, суперечать самі собі. Адже якщо Україна настільки "неавторитетна" у світі, як це прийнято трактувати опозицією (діячі якої, намагаючись зачепити владу, традиційно шкодять іміджу всієї держави), то чому ті ж США погодилися на участь нашої держави у антисаддамівській коаліції? Важко повірити, що українські військові "зроблять погоду" в Іраку - не в сенсі їхньої професійної підготовки, за рівнем якої вони можуть дати фору й американцям, а за кількісним людським та технічним потенціалом.

Напевно, є більш вагомі фактори, які сприяють цьому співробітництву, і не в останню чергу сюди необхідно віднести усвідомлення Заходом помилковості деяких звинувачень, які висувалися в попередні роки на адресу українського керівництва, та не знайшли свого підтвердження. Тож і запрошення на саміт НАТО можна розглядати як своєрідний прояв дипломатичного вибачення. Але аж ніяк не як прояв "шантажу" - цим терміном швидше можна позначити публікації, подібні до процитованої вище.

Тільки тут уже варто вести мову про шантаж суспільної думки.