Іван Єлістратов
N 60. 24 грудня 2004 року, стор. 7

Цьогоріч виповнилося 10 років ліцею для обдарованої сільської молоді при Чернігівському державному педагогічному університеті. Цей вищий навчальний заклад - один з перших такого типу, що з'явилися в Україні. І, звісно, настав час для певних підсумків як позитивних, так і для визначення проблем та цілей, а також шляхів для подолання негараздів у роботі подібних структур. На прохання кореспондента газети "ПВ" директор ліцею Галина КОЛОМІЄЦЬ зробила спробу проаналізувати сучасний статус і надбання своїх колег та учнів, а також розповіла про те, яким вона бачить майбутнє свого навчального закладу і його ліцеїстів.

  • З самого початку ліцей задумувався при університеті і безпосередньо в університеті. Ще тоді, на початку дев'яностих, ми відчували велику необхідність у створенні вертикалі "довнзівський-внзівський заклад для сільських дітей". Вважаю, що справжня цінність нашого ліцею в тому, що це загальноосвітня школа вищого рівня, але - саме для сільської дитини, яка в силу зрозумілих проблем не має доступу до якісної освіти.

На початку навіть у нас не обійшлося без різких зауважень: чому це сільських дітей вчать професори, а моя дитина, мовляв, хоч і ходить в хорошу школу, але там працюють звичайні вчителі. Але викладачі ВНЗ і я сама - доцент кафедри математичного аналізу університету дуже добре уявляли, що маємо робити, створюючи ліцей. Насамперед треба прищепити дитині вміння навчатися все життя, працювати так, як працює справжня інтелектуальна еліта, добувати знання, планувати, вибудовувати перспективу свого зростання. На початку ми просто вмовляли викладачів, знаходили їх серед кращих. Це сьогодні для викладання в ліцеї - хоч конкурс влаштовуй, багато хто хоче прийти сюди працювати. У наших дітей зазвичай дуже хороша українська мова, а це вагомий стимул для викладачів, коли вони переходили на українську мову викладання. Та головне, мабуть, те, що вони можуть апробувати на наших учнях те найкраще з вимріяного в підготовці учня до студентського статусу. Тобто я як викладач математичного аналізу хочу, щоб мої студенти могли робити те-то й те-то, прийшовши до мене, щоб з ними можна було фантазувати. Подібне неможливо закласти під час навчання в університеті, це закладається тільки в школі.

  • Які проблеми хвилюють вас нині?
  • Однією з проблем для нас зараз є обов'язковий перехід на три роки навчання, починає набирати оберти дванадцятирічна освіта. У нашому ліцеї діти вчаться в десятому-одинадцятому класах. Це дуже малий період. Ми тільки встигаємо взнати їх, почати стимулювати і розвивати вміння навчатися. Я підкреслюю саме це. Якщо ви зайдете в будь-яку нашу внзівську аудиторію - там сидять наші випускники.
  • Чи є ознаки, за якими ваші випускники істотно відрізняються від інших?
  • Сильні учні приходять до ВНЗ і з інших шкіл, зазвичай стають поруч з нашими, але наші діти вміють працювати. Вони, наприклад, не вчать уроки сьогодні, коли завтра пара з даного предмету і теми. Вони точно знають, що готуватись треба після заняття, яке тільки-но пройшло, а не напередодні заняття, яке буде. І багато таких моментів, які наші діти дуже добре знають - як працювати з бібліотекою, чи то з комп'ютерним варіантом бібліографії, чи з усним; як підійти до вчителя, викладача; як з ним говорити. Бо зазвичай у студентів найперша проблема - спілкування.

Якщо говорити про те, як наші діти вчаться вчитися, то, мабуть, найперше - це особистий ліцейний щоденник. Кожна дитина, приходячи до нас, одержує такий спеціальний блокнот, який називають "НЛО".

У ньому є відомості, як з ним працювати, він містить всі дані про особу, навчальний заклад, гімн ліцею, написаний теж ліцеїстом, орієнтири, які ми сповідуємо: самопізнання, самоорганізація, самореалізація, самовдосконалення. А ще - короткі відомості про викладачів, літературу, з якою потрібно ознайомитись за два роки. Але тут є головне: дитина щомісяця складає свій план, у якому визначає особисту мету, яку вона перед собою ставить. Скажімо, познайомитись із однокласниками та вчителями - найкраще зарекомендувати себе, звикнути до вчителів, отримати хороші оцінки з профільних предметів або й з усіх. Ми ніколи не підказуємо, що писати в щоденнику, просто запитуємо, що ти хочеш зробити за місяць у ліцеї? Проявити себе в цьому віці дуже важливо, хай це буде досягнення в навчанні чи виступ на ліцейному концерті.

Або самоорганізація. Наприклад, учень не може рано вставати. Взагалі-то в нас кожен день починається з години здоров'я, 10 годин на тиждень на фізкультуру, але це не фізкультура у звичному розумінні. Це може бути хореографія, шейпінг для дівчат і легка атлетика для хлопців, назавтра - ігрові види спорту, волейбол, баскетбол, післязавтра - вправи на гнучкість, на розтяжку і так далі.

Самореалізація - як завгодно: від запрошення на свій день народження до будь-яких кроків назустріч іншим. Далі ліцеїст пише, чого він у результаті очікує.

Передбачено ще й розклад інших занять, не тільки консультацій, а й творчих студій тощо. І на окремому листку - підсумки місяця. А поряд вихователь пише свою сторінку. Там можуть бути подяки, зауваження, побажання і повідомлення для батьків. Обов'язково - щоб батьки написали свою думку про це. У розділі "Я б хотів..." ми просимо: не залишайте, будь ласка, ці рядки вільними.

  • Тобто кожен ліцеїст має визначитися, чого найперше хоче досягнути...
  • У нас кожна дитина в інтелектуальному плані обов'язково працює. Тим, хто ще не визначився, пропонуємо взяти участь у предметних олімпіадах ліцею. При цьому, щоб піти, скажімо, на міську олімпіаду, треба спочатку пройти ліцейну за будь-яких умов. Ми залучаємо наших дітей і на наукові конференції, всі, де тільки є їхнього рівня програма з обов'язковою публікацією їхніх творів.
  • Наскільки робота ваших викладачів відрізняється від шкільної і університетської?
  • Наші педагоги, перш ніж зайти до студентської аудиторії, можуть перевірити все на аудиторії учнівській. Наприклад, методику викладання. У нас зараз викладають математику 4 педагоги кафедри методики і психології викладання математики. Уявляєте, який це для них багаж? До речі, наших учнів вчать не тільки наші педагоги. По-перше, є така практика, яка називається "Візит професора", коли до нас приїздять кращі київські педагоги. Ми замовляємо для них спеціальні курси. У нас є зв'язки і партнерські стосунки з трьома навчальними закладами Києва, ми є експериментальним майданчиком Інституту педагогіки і психології професійної освіти Академії педагогічних наук.

Всі наші програми, методичні розробки, коли ми тільки ставали на ноги, пошуки проводилися через кафедри нашого університету. Найголовніше те, що наших дітей університет бере без іспитів, усіх, хто хоче вступати. Цей "карт-бланш" діє з 2000 року, коли у ВНЗ зрозуміли, що на нашу "продукцію" немає рекламацій. Бо наші діти навчені працювати до сьомого поту і саме так працюють два ліцейні роки. Але контроль все-таки є - коли ми проводимо державну атестацію в ліцеї. До складу екзаменаційної комісії обов'язково входять голови предметних комісій університету. І якщо комусь рівень знань не сподобався, він може записати окремо свою думку. З іншого боку, можуть записати і наступне: особливо хотілося б серед студентів бачити... таких-то учнів. Так от, першого запису майже не зустрінеш, а другим списано усі протоколи.

Крім цього, наші випускники захищають творчу роботу з будь-якої теми, навіть такої, яку запропонує сама дитина. Мені запам'яталась така: "Казкотерапія як засіб переборення страхів дитини". Дівчинка, яка написала цю роботу, захищала її теоретично перед поважною комісією педагогів-психологів ВНЗ, а потім з тією ж комісією переїхали до школи-інтернату і результат демонструвався практично. Адже випускниця до цього впродовж року працювала з дітьми, які позбавлені батьківського піклування.

  • За 10 років існування ліцею ви вже визначилися, до чого і як вам потрібно прийти, якими засобами. А які проблеми, крім матеріальних, турбують вас нині, що хотілося б змінити на краще?
  • З самого початку були проблеми з правовим полем - ми не могли себе знайти в жодному реєстрі навчальних закладів. Там є або школа-інтернат, або ліцей, а школи-інтернату для обдарованої сільської молоді не передбачено, на щастя, цю проблему вже вирішено. Друга, надзвичайно складна - з викладачами. Університетські викладачі, хоч кандидати, хоч доктори наук, всі мали проходити атестацію, і це дуже складно суто психологічно, та й у матеріальному плані робота наших викладачів оплачується так само, як викладачів звичайної школи. І виходить: прийшов до нас кандидат наук, прочитав три лекції, і йому оплатили їх погодинно. Але якщо ти щодня ходиш викладати до ліцею, то ти лише звичайний вчитель. Треба платити нашому вчителю як викладачеві ВНЗ, він бачить перспективу, логіку науки, це зовсім інша підготовка.

Найголовніша методична проблема - соціальний запит на таких учнів. Наші ВНЗ не готові працювати з окремими студентами. Скільки може бути випускників нашого закладу в аудиторії? Максимум п'ять. І, приміром, ту лекцію, яку я читала сьогодні на індустріально-педагогічному факультеті, я могла прочитати їм 1 вересня. Вони ідуть на крок вперед.

Стосовно іншого: участь в олімпіадах. Не можна дітей, які навчаються в ліцеях при університетах ставити на олімпіадах в одні рамки з іншими - одна дитина від школи. От і виходить, що ми "відтинаємо голови" найрозумнішим. Ми ж збираємо всіх кращих з області. Мабуть, доцільніше було б дати нам можливість виставити команду. Цю проблему має вирішити Всеукраїнський оргкомітет олімпіад.