Олександр Рязанов
№ 16. 7 липня 2004 року, стор. 5

Минулого тижня в українському політикумі сталися дві знакові події - завершення п'ятої сесії Верховної Ради та офіційний старт президентської виборчої кампанії. Тобто, формально народні депутати пішли у відпустку, хоча насправді для них настає чи не найгарячіша пора за весь період нинішньої парламентської каденції, оскільки більшість законодавців будуть активно працювати в процесі підготовки до визначення персони наступного глави держави. Власне, значна частина їх протягом двох останніх років переважно цим і займалася, відсунувши на другий план свої основні обов'язки - законодавчу діяльність.

Прикметна деталь: голова Верховної Ради Володимир Литвин на підсумковій прес-конференції жодним словом не обмовився про результати роботи п'ятої сесії парламенту, що для спікера нехарактерно - зазвичай він зупиняється на цифрових показниках. Скажімо, підсумовуючи минулу, четверту, сесію, Володимир Михайлович повідомив журналістів і громадськість (це було 15 січня): "Парламент своєчасно і адекватно реагував на всі події як в Україні, так і в світі, наслідком чого стало прийняття 102 законів".

Минулої ж п'ятниці спікер лише пожалівся на те, що він "уже повністю висмоктаний", а також зазначив: "Скажу вам, що я не вірив до цього часу, що сесія завершилася. Я думав, що цей день ніколи не настане". Тут навіть не знаєш, радіти за керівника ВР, що він нарешті перегорнув ще одну сторінку своєї політичної кар'єри, чи співчувати йому у зв'язку з повним виснаженням сил.

Та в будь-якому випадку доводиться констатувати: Верховна Рада з органу державної влади все більше перетворюється в "клуб за інтересами", членів якого менше за все хвилює доля отого "маленького українця", чиїми турботами і проблемами на словах так опікуються деякі відомі політичні діячі. Насправді ж вони більше переймаються майбутніми "булавами" та іншими "клейнодами", до яких прагнуть усіма фібрами своїх змучених дебатуваннями та протистояннями душ.

І навряд чи є в цьому вина Володимира Литвина. Радше навпаки - йому досить успішно, хоча й не так часто, як того хотілося б, вдавалося спрямовувати роботу парламенту в конструктивне русло і змушувати депутатів займатися законотворчою діяльністю. На жаль, не завжди це давало очікуваний результат. Досить згадати, що лише на останній сесії двічі не набрав необхідної кількості голосів надзвичайно важливий законопроект "Про загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування". І пояснити це можна насамперед політичними, а не фаховими аргументами.

Верховна Рада все більше скидається на певне "прикриття" для штабів кандидатів у Президенти. Хоч принагідно варто зауважити, що першочерговий обов'язок парламентаря - розробка та прийняття законів. Заради цього його обирали, за це держава платить йому чималі, як на пересічного громадянина, гроші, надає безкоштовно житло, масу різних пільг і т. п. А яка віддача?

Візьмемо для прикладу Олега Рибачука - лише тому, що його діяльність досить показова у плані перехрещення депутатських та політичних інтересів з акцентуванням саме не останніх. Він є керівником офісу Віктора Ющенка та заступником керівника штабу блоку "Наша Україна" і цим посадам присвячує левову частку свого часу.

За більш ніж два роки перебування в стінах Верховної Ради Олег Борисович (до речі, голова підкомітету з питань банківської діяльності та валютного регулювання парламентського комітету з питань фінансів і банківської діяльності) був автором внесення єдиного (!) нормативного документа, що стосувався безпосередньо політичної сили, яку він представляє. Йдеться про проект постанови "Про проведення розслідування факту поширення фальшивого "відкритого листа" від голови фракції "Наша Україна" до виборців".

Депутат Рибачук жодного разу не виступив у сесійній залі. Питання про те, в чому ж тоді полягає доцільність його депутатства і чи не краще було б передати мандат людині, яка дійсно хоче бути законотворцем, а не рахуватися ним (причому, повторимося - не безкоштовно), виглядає риторичним.

Для порівняння: народний депутат Володимир Рибак теж займає політичні керівні посади, але у Партії регіонів, яку очолює прем'єр-міністр Віктор Янукович. Однак це не заважає Володимиру Васильовичу плідно працювати на обидва "фронти". У переліку законопроектів, до яких він мав безпосереднє відношення, є такі, що стосуються відпусток, пенсійного страхування, адміністративних правопорушень - тобто тих питань, які є дотичними до будь-якого громадянина, а не до конкретної партії.

Обидва ці прізвища вибрані абсолютно випадково - з середини депутатського списку та за співзвучністю. А тому не варто ставити питання у площині "поганої "НУ" та "хорошої" ПР". Просто парламентарі Рибачук та Рибак чудово ілюструють дві основні персоніфіковані складові Верховної Ради - відповідно парламентарів номінальних та парламентарів фактичних.

І схоже на те, що перші на вулиці Грушевського, 5 у Києві починають переважати. Це автоматично змушує говорити про "привид парламентської кризи", але не в традиційному розумінні цього терміну, який припускає суто технічну неможливість розпочати роботу законодавчого органу через блокування трибуни чи відмову фракцій реєструватися. Проблема поступово набирає модернових рис і проявляється, так би мовити, в "діловій імітації". Верховна Рада сьогодні схожа на автомобіль, який працює на холостому ходу: ніби й гуркіт двигуна чути, але його коефіцієнт корисної дії дорівнює нулю, оскільки рух як такий відсутній. І, що дивно, в парламентському механізмі "гальма" виявляються значно сильнішими за "двигун", а це вже справді криза. І цілком можливо, що дійсно час піднімати питання про "ремонтні роботи", однак не в плані переобладнання сесійної зали (це буде зроблено під час літніх канікул), а стосовно принципів підходу до законодавчого процесу.

Саме тому Володимир Литвин, напевно, й не озвучував парламентської статистики, яка при співставленні того, що було заявлено на початку сесії, і того, що реально здійснено в законодавчому полі за п'ять місяців, могла б виглядати не надто привабливо. Звичайно, закони, нехай і не в очікуваних обсягах, приймалися, проте якість їх традиційно змушує бажати кращого.

Візьмемо для наприкладу останній день сесії, що минула, - 1 липня. З майже сорока законопроектів, які розглядалися (проекти постанов не враховуються), більша половина стосувалася внесення змін та доповнень до вже діючих законів. Це аж ніяк не свідчить про добротну роботу депутатського корпусу. Звичайно, значна частка вини за це лежить і на парламентарях попередніх скликань, але у нинішньому складі ВР вистачає дво-, три-, а то й чотириразових депутатів, а тому констатуємо: проблема якості роботи вищого законодавчого органу України є застарілою та персоніфікованою.

Крім того, в діяльності ВР відсутнє таке поняття, як системність та послідовність, струнка організація самого процесу. Навіть побіжного погляду на перелік питань, що розглядаються на пленарних засіданнях, вистачить, аби дійти висновку: логіки тут замало. Здавалося б, нема нічого простішого, ніж групувати законодавчу базу за сферами та напрямами, привести той чи інший цілісний пакет документів до одного знаменника (або ж, користуючись юридичною термінологією, кодифікувати), відшліфувати, а вже потім переходити до розгляду наступного блоку. На жаль, у цій галузі державного життя стало "модним" усе надто ускладнювати, в той час як спрощені підходи зазвичай значно ефективніші. У цьому відношенні показовим є історичний досвід інших країн (Володимир Литвин як професійний історик мав би про це знати), хоча б тих же США.

Стрункість та зрозумілість принципів формування та змістовного наповнення законодавчої бази автоматично призвела б до підвищення правової свідомості громадян. Адже непоодинокі випадки порушення закону (якщо брати не кримінальний, а суто цивільний аспект) є наслідком саме невизначеності, нестабільності правового поля. Приміром, бізнесмен, котрий пережив кільканадцять нормативних змін у своїй діяльності, вже на рівні підсвідомості буде легковажити, оскільки впевнений, що завтра "правила гри" можуть змінитися в черговий раз.

Тому, напевно, зацікавленим сторонам слід перенести акцент із законотворчої діяльності (в Україні з більшим чи меншим успіхом, але всі сфери життя вже відрегульовані) на точне дотримання їх з одночасним введенням мораторію на внесення змін і доповнень до чинних документів, які успішно працюють, та повної заміни недосконалих нормативних актів - замість традиційного в таких випадках "косметичного ремонту".

Однак (ще раз повторимося) усе це буде можливим лише тоді, коли народні депутати дбатимуть про сумлінне виконання своїх основних обов'язків, а не будуть використовувати парламентську трибуну для самореклами. "Слово" та "діло" вітчизняної політики - це далеко не завжди взаємопов'язані поняття, однак від цього страждає насамперед пересічний громадянин, якому вперто нав'язують думку про "жахливу владу", забуваючи при цьому додати, що Верховна Рада - це теж влада, яка майже наполовину складається з опозиційних сил. І якщо вже говорити про розподіл відповідальності між парламентом та урядом, то міністри більше залежать від депутатів, а не навпаки, оскільки у своїх виконавчих функціях змушені послуговуватися наявною нормативною базою. Недосконалість того чи іншого її елемента не є провиною Кабінету Міністрів, але для публіки відповідальність за всі недоліки покладається саме на нього. Тут, звичайно ж, більше політики, аніж реального підґрунтя.

Стосовно традиційного "перекладання політичної відповідальності", де мова йде про протистояння між опозицією та силами, котрі підтримують Президента, пригадується такий напівкомічний випадок. 1 липня Верховна Рада прийняла постанову "Про відзначення 110-річчя українського футболу та 100-річчя футбольної команди "Україна". Її ініціатором був представник крайнього правого політичного крила, голова Всеукраїнської організації "Свобода" (колишня Соціал-націоналістична партія України), член "Нашої України" Олег Тягнибок.

Один із спортивних інтернет-сайтів, власники якого симпатизують опозиціонерам, розмістили інформацію про це під промовистим заголовком "Суркіс проведе свою передвиборчу кампанію за рахунок держави", де йшлося про вказану постанову в контексті майбутніх виборів президента Федерації футболу України, посаду якого на сьогодні посідає народний депутат від СДПУ(о) Григорій Суркіс. Про те, хто саме вносив ідею прийняття постанови щодо святкування ювілею українського футболу, звичайно ж, не йшлося, а тому у пересічного читача може скластися враження, що представник парламентської більшості, використовуючи свій статус парламентаря, вирішує особисті проблеми.

Це лише епізод, але він чудово проектується на загальний рівень та характер стосунків всередині Верховної Ради, частина представників якої більше стурбована тим, щоб принизити своїх опонентів, виставити їх у невигідному світлі (часто - безпідставно), аніж перейматися тим, щоб реальними справами покращити життя народу.

Саме тому доводиться з прикрістю відзначати: парламент України перебуває в стані перманентної кризи, назва якій - низька ефективність законотворчої діяльності, викликана політичним протистоянням. На жаль, є загроза, що така ситуація буде зберігатися ще мінімум півтора року. Якщо, звичайно, всі гілки влади не знайдуть дієвих способів для її виправлення.

Потребности клиентов в кожаных записных книжках заставляют нас их продавать.