Бесіда біля "літературного каміна" з письменником Богданом Сушинським

Володимир Тарасюк, Одеса - Київ
N 62. 31 грудня 2004 року, стор. 7

Збираючись у відрядження до Одеси, прихопив у дорогу нову книжку Богдана Сушинського "Беседы у литературного камина...". Поміж розумних, сміливих тлумачень про "секрети" літературної майстерності, наштовхнувся і на таке зізнання самого автора: "У літературі я там, де трагедія, але... оздоблена величчю могутніх постатей і характерів..."

Двадцять шість років тому я познайомився з колегою-журналістом, який щойно видав тоді свою першу "воєнну" книгу "Останній з групи "Беркут" - не тільки і не стільки заради допитливості звертаються люди (в тому числі й митці) до минулого, багатьох хвилюють давні події так само, як сьогоднішні проблеми й турботи. Заповнюючи в тому романі одну з численних "білих плям" Другої світової війни, молодий письменник уже тоді зумів знайти зовсім свіжий матеріал для власних оцінок минулого і по-своєму розставити акценти.

Згодом подібних "акцентів"-романів, що безпосередньо торкаються часів минулої війни, набралося більше двох десятків. Журналіст Богдан Сушинський став не тільки відомим письменником, а й авторитетним істориком, лауреатом численних вітчизняних та міжнародних літературних премій...

Розтривожений спогадами, я вилучив із відрядження один з вечорів і завернув на тиху одеську вуличку Утьосова, де в будинку під номером 13 знайшов собі творчий прихисток Богдан Сушинський.

Велика Вітчизняна війна стала для України водночас іще однією, "паралельною" війною - громадянською. І доки ми не скажемо самі собі цього прямо й відверто, то суті минулої війни до краю не збагнемо. Так само, як не збагнемо до кінця й суті того, що відбувається в Україні сьогоднішній. Як не збагнемо самих себе сьогоденних - довойовників...

  • Богдане Івановичу! Кому ж, як не вам, є що подарувати - велике й панорамне воєнне літературне полотнище - ветеранам-фронтовикам, суспільству, зрештою - усій світовій громадськості до величезного свята року, що настає, - до 60-річчя закінчення Другої світової війни...
  • А знаєте, у світі тим часом точиться палка полеміка. З цього приводу є кілька тлумачень. Наприклад: війна не закінчується доти, доки не похований останній її солдат. Інша теорія виходить з того, що кожна війна завершується миром - немає такої війни, яка тривала б вічно. Нас же - Радянський Союз, пострадянські країни - давно звинувачують у тому, що ми намагаємося "воювати" вічно. Не раз чув від зарубіжних письменників і державних діячів: мовляв, коли буваємо на вашому Дні Перемоги, то складається враження, ніби ця перемога відбулася лише торік.

Що тут скажеш?! Я особисто побував майже у всіх країнах Європи, у США, в багатьох азійських країнах і на власні, як то кажуть, очі пересвідчився: про Другу світову війну там практично давним-давно забули, і, скорше, живуть передчуттям - не дай Боже! - уже третьої світової. А ми й справді - ще "довойовуємо". Сто разів правий був Володимир Висоцький, коли казав, що ми - те повоєнне покоління, яке немов би довойовує за тих, хто воював попереду нас самих, ніби робить це з відчуттям "сорому" за те, що не встигли на ту війну, а тому й спокутує тепер перед батьками й дідами свою "провину" за "неучасть", за фізичну неможливість стати з ними пліч-о-пліч в одній бойовій шерензі.

Як би там не було, але реалії такі: доки живі ветерани, не святкувати День Перемоги - неможливо. Вже навіть виходячи з цього, День Перемоги - є. І як би там не мудрували заїжджі "спостерігачі" й "теоретики", а все ж минула війна для України була, є і завжди буде і Великою, і Вітчизняною. Тим-то й 60-річчя Великої Перемоги відзначатиметься у нас не тільки тому, що існують на те відповідні державні ухвали. Славетний ювілей, наскільки мені відомо, широко відзначатиметься на всьому пострадянському просторі (крім, мабуть, Прибалтики), а також під егідою ЮНЕСКО. Інакше кажучи, 2005 рік ми з повним правом та обов'язком можемо і мусимо називати Роком Великої Перемоги.

  • Ми, справді, просто зобов'язані передати прийдешнім поколінням почуття глибокої поваги до подвигу солдатів Великої Вітчизняної, до героїв минулої війни. Очевидно, й це малося на увазі, коли ви схарактеризовували у своїй останній книжці особисту літературну місію - описувати трагедію, але "оздоблену величчю могутніх постатей і характерів"?
  • Так склалося моє життя, що ще за радянських часів десь до десятка разів побував у Німеччині, Польщі, Франції - практично на всьому просторі, де розташовувався театр Другої світової. Вже тоді з допомогою тамтешніх журналістів і письменників познайомився з величезною кількістю різноманітних документів, зустрічався з колишніми офіцерами "Люфтваффе", членами гітлерюгенду - до речі, найнебезпечнішими в поведінці, радикально й агресивно налаштованими, котрі й по війні ходили з вистриженою на голові фашистською свастикою. Я ж, проте, видавав себе за поляка, тому мене не чіпали. Хоча, пам'ятаю, у Берліні буквально на третій день місячного "відрядження" за мною вже ходили два "штазі" (працівники східнонімецької служби держбезпеки. - Ред.), а десь на дев'ятий чи десятий день один з них - той, що йшов попереду, - сказав ламаною російською: "Господин-товарищ Сушинский, мы вам не рекомендуем туда ходить, потому что там - гитлерюгенд, и мы не отвечаем за вашу жизнь". Але я все-таки був там. Був і через багато років потому, коли руйнували Берлінську стіну...

Отак - із глибини, із середини - долучився я до святої і страшної водночас теми, яка стала, по суті, стрижнем мого літературного життя. А от безпосереднє вторгнення в неї почалося у Могилів-Подільську. Там, у його передмісті, зоставалися ще залишки "сталінської лінії" - це низка так званих дзотів смертників у лівому скелястому березі Дністра. Ті дзоти будувалися в 30-х роках нашими політв'язнями і маскувалися під усілякі сараї. То були двоповерхові дзоти, могутні - дві гармати, три кулемети на турелях, склад із зброєю - по тисячі снарядів на гармату, хімічний захист... Фантастичне озброєння!

Величезна лінія оборони тяглася аж до Білорусі. Проте перед самісінькою війною значну частину "сталінської лінії" зруйнували. Чому? Бо Сталін вважав, що Червона Армія піде в наступ, і вже не буде потреби в ній, у цій лінії. Але чим, окрім такої "верховної" наївності й недалекоглядності, був я шокований? Дзоти покривали вогнем велику зону, прикриваючи навіть один одного. Але в кожній споруді будівельники залишили одну невеличку, проте "мертву" зону - вона не дозволяла бачити ворога у певному секторі й, відповідно, не давала можливості прострілювати цей сектор. Ніхто не міг пояснити: чому так було зроблено, навіщо? Хоча, здавалося б, нічого хитрого: пробийте ще по одній дірці в кожнім дзоті, бодай під гвинтівку... Але ж: "Ми не будемо в обороні, наступатимемо..." Фашисти тим часом вловили "сліпу" для дзотів зону, тому всі ті укріплення швидко згинули. Їх, справді, лишали як "дзоти смертників", коли наші війська відступали. Хіба що на прикриття одного такого укріплення зоставалась половина кавалерійського ескадрону. Словом, з військової точки зору, - цілковитий глум, та й годі.

Проте один дзот таки вцілів. Саме він і "втягнув" мене у воєнну тематику. Дуже довго до всього того докопувався. Місцевих жителів розпитував, архіви піднімав, зв'язувався з усіма, хто хоч що-небудь пам'ятає... Боронився в тому укріпленні 31 боєць. Коли після виснажливих боїв лишалося шістнадцятеро, то гітлерівці пробували їх "викурювати"... Коли й це не допомогло, то просто замурували героїв. До такої "роботи" змусили наших же полонених...

Приклад Могилів-Подільських дзотів - один із найчутливіших "нервів війни", на тлі якого виразніше бачиться, як і чому тілами героїв встелявся нечувано важкий шлях звільнення від фашистського рабства. Адже правда "сталінської лінії" і в тому, що поряд з героїзмом і жертовністю тут проявилися також згубні наслідки безглуздих наказів.

Не вони, одначе, визначили вихідні наслідки війни і, в кінцевому підсумку, долю світу. Ось чому, мабуть, коли роман було видруковано в газеті Одеського військового округу, я отримав зливу обурливих листів: читачам не хотілося, щоби шістнадцятеро воїнів, які вистояли в останньому дзоті "сталінської лінії", були, зрештою, замурованими живими. Тому згодом я знайшов суто художній прийом, аби "врятувати" життя кільком дзотівцям.

  • Там був ще один, пригадую, цікавий випадок. Коли всі наші загони, відступаючи, пройшли дністерським мостом, на "хвості" з'явилися німецькі й румунські війська, і треба вже було висаджувати той міст у повітря. Коли, раптом, бачать: з'явився позаду ще якийсь батальйон...
  • ...І потім з'ясувалося, що то був спеціальний батальйон "Бранденбург" - сумнозвісний "Бранденбург", який згодом очолив Отто Скорцені. Пізніше той батальйон виріс до полку, далі - до дивізії, де готувалися супер-диверсанти для ключових операцій Другої світової війни. Так я "познайомився" з Отто Скорцені, зачепився за цілий ряд його історій, які так чи інакше лягли в основу кількох наступних романів про минулу війну.
  • Здається, вони виходили друком під спільною рубрикою - "Чорний легіон"?
  • У тій серії вийшла перша моя воєнна проза - близько десяти романів. Вони друкувалися в Москві, Донецьку, Йошкар-Олі (Марійська АР), Одесі, Києві. А от саме зараз завершую роботу над розширеним, доопрацьованим циклом. Разом з попереднім він складатиметься з 20-ти романів, об'єднаних новою спільною назвою - "Війна імперій".
  • Очевидно, для "зміни вивіски" були свої причини?
  • За три десятиліття роботи в цій темі з'явилася величезна кількість найрізноманітніших, причому задокументованих матеріалів, які на першому етапі роботи були всуціль засекреченими. З усього того зробив для себе однозначний висновок: Друга світова - вона, справді, була війною імперій. Це принципово: не війною народів - скажімо, німецького і нашого чи навпаки. У тому конфлікті не було ніякої ворожнечі природної, жодної масової взаємної агресії. Лише, повторюю, суто війна імперій. Таким чином, на мій погляд, цикл "Війна імперій" виходить доволі широкомасштабним історичним полотном, яке, і справді, не соромно подарувати співвітчизникам на честь 60-річчя Великої Перемоги.
  • Досі подібного ніхто не робив... Була, ми знаємо, "окопна правда" Василя Бикова з його "маленьким чоловіком" війни. Вражає "ліричний героїзм" Олеся Гончара, є й інша чудова воєнна проза - Астаф'єва, Симонова...
  • Так само і з німецької сторони - наприклад, Генріх Бьоль - деякі літератори прагнули реалістично змалювати окремі епізоди Другої світової. Немало повчального у зв'язку з цим читав і з того масиву, що описували американські письменники.

Не маючи ніяких заперечень проти цієї величезної й неоціненної літературної спадщини, мені ж, проте, кортіло у 20-ти своїх романах (цифра не надумана, так вийшло само по собі) скласти з окремих найвиразніших, характерних епізодів театру воєнних дій загальну "мозаїку" Другої світової, - адже кожен роман - то певна таємниця війни, якийсь її "блок", якийсь психологічний надрив цієї війни, - і на цьому тлі показати, що не все так однозначно було о тій порі лихоліття. Часи приховали від нас ще багато протиріч, котрі й досі по-різному сприймаються сучасниками.

  • У чому, на ваш погляд, криється головне з цих протиріч?
  • У тому, що український народ, який, кажучи словами Олександра Довженка, до війни так і "не знайшов собі у сторіччях Європи людського життя на своїй землі", бився і воював на фронтах Другої світової насамперед "за Україну... За народ роздертий, розділений".

Інакше кажучи, Велика Вітчизняна війна стала для України водночас іще однією, "паралельною" війною - громадянською. І доки ми не скажемо самі собі цього прямо й відверто, то суті минулої війни до краю не збагнемо. Так само, як не збагнемо до кінця й суті того, що відбувається в Україні сьогоднішній. Як не збагнемо самих себе сьогоденних.

  • Також - довойовників?..Знаєте, ваші думки напрочуд співзвучні вже й з офіційним, щоправда, ще зовсім недавнім висновком. Згадаймо хоча б сказане 27 жовтня цього року на врочистостях з нагоди 60-річчя звільнення України від фашистських загарбників: "Яку Україну окупували фашисти? Чи була це заможна, згуртована, спокійна і задоволена життям земля? Ні. Україна була змучена насильницькою колективізацією, голодомором, безжальною боротьбою держави з церквою та віруючими. Люди боялися один одного. Було накопичено багато взаємних образ. Численні серця палали люттю та жагою помсти. Тому частина українського населення певний час вичікувала, приглядалася до окупаційного режиму..."
  • А це і є ніщо інше, як продовження громадянської війни в Україні в межах війни світової.

Нині інтенсивно працюю, аби завершити цикл "Війна імперій" й устигнути з цією роботою і до вітчизняних, і до міжнародних врочистостей з нагоди свята 60-річчя закінчення Другої світової війни. У ньому документально, але обрамлено в художніх образах, переконливо буде доведено й тезу про ту, "паралельну" громадянську війну.

Досліджую цю тему вже з перших чотирьох романів циклу - "Река убиенных", "Живым приказано сражаться", "Последний из группы "Беркут" и "Жребий вечности". Вони присвячені, якщо можна так мовити, саме психологічним початкам, протиріччям "війни у війні" - 41-й рік, Поділля, "сталінська лінія", дзоти смертників - ось звідси все начебто починається у психологічному надриві...

Далі дуже широко розкладаються події, що відбуваються в Берліні і Кремлі, у Варшаві й Римі, у Лондоні і, звичайно, на території воєнної України. Кожен такий блок доводилося опрацьовувати роками. Гори документів, поїздки, зустрічі з людьми... Тобто в літературних роздумах автор не виступає наодинці - за мною колективне інтелектуальне й психологічне начало.

Особливо великий пласт перегорнуто там, де події торкалися армії відомого Власова, "власівщини" як такої загалом. Ну, скажімо, довелося навести щільні стосунки з двома десятками колишніх власівців, побувати в їхньому спеціалізованому магазині і клубі "Власівець" у Сан-Франциско. Зрештою, ті відвідини добряче винагородилися - я дістав у своє розпорядження купу оригінальних документів.

Власне кажучи, вони й сотні інших історичних документів, з якими довелося працювати, виразно засвідчують: в роки Великої Вітчизняної, чи то Другої світової, наші співвітчизники діяли не тільки в лавах Радянської Армії. Була й армія Власова, виринув з часів громадянської війни генерал Семенов, який тривалий час лишався на Далекому Сході... У мене навіть в одному з романів згадується дивовижний випадок: білогвардієць з Манджурії пройшов через увесь Радянський Союз, пішки - як бувалий розвідник, аби тим самим довести німцям, що він справді не на боці совєтів... Пройшов через всю лінію фронту, далі - німецькою територією і дістався-таки Берліна. Фантастика! Але то була реальна постать.

Радянська "ідеологічна історія" привчила нас ще й дотепер думати, що громадянська війна почалася й закінчилася в першій чверті минулого століття. Більше того, ми забули з тієї війни всіх, окрім, хіба що, Будьонного та Ворошилова. Але ж ось, Друга світова спонукала й багатьох інших бранців і постатей, які, за "логікою" історії, начебто назавжди лишилися в тій порі громадянської, - спонукала-таки продовжити боротьбу за власні ідеали. Тому вони активно воювали і в цю, світову війну. Генерал Семенов - один, його племінник - генерал Семенов-другий, генерал Шкуро, адигейський князь Гирей Клич...

Окремо у мене роман присвячений генералу Власову. От кажемо: насправді війна закінчилася не в Берліні, а після взяття Праги. Але ж при цьому досі приховувався один невеличкий нюанс: Прагу здобували не ми, тоді - радянські, а власівці. Вже тепер почали про це десь там писати, але ще в 70-ті роки я знав: на визволення чеської столиці пішла дивізія Буняченка - перша дивізія армії генерала Власова, сформована переважно з українців.

  • Богдане Івановичу, важко повірити в те, що ви - генерал козацтва, почесний Верховний отаман Чорноморсько-Дністровського козацтва, засновником якого самі ж і стали свого часу, - не знайшли козакам місця у циклі "Війна імперій"...
  • Не тільки українському, а й світовому козацтву, ви знаєте, посвятив я велику кількість як художніх, так і документальних книжок. То окремий пласт літературної роботи. Одначе і в художній хроніці Другої світової війни козаки, звичайно ж, присутні як доволі активна і своєрідна сила на карті воєнних дій. Зокрема і тих дій, які називаю продовженням громадянської війни початку минулого століття.

Широко представлена, скажімо, та частина козацтва, яка перейшла на бік гітлерівців... Генерал Краснов командував козацькими частинами в Німеччині. Вони - з тих, хто колись пішов від Врангеля. Так званий козацький стан, який згодом формувався в Білорусії. Про це корисно знати хоча б з історичної точки зору, як факт, який нікуди не подінеш.

Щодо козаків. На Кубані, на Дону вони масово переходили на бік німців. Виявляли при цьому фантастичну мужність, стримуючи радянські війська. Принаймні, два випадки мені достеменно відомі, коли саме завдяки козакам гітлерівцям вдавалося вириватися з оточення. Бо козаки кидалися на смерть - вони знали, що іншого виходу не мають, адже, рано чи пізно, а радянські війська все одно візьмуть гору і повернуться...

Словом, для нашого народу то була величезна, так би мовити, внутрішня громадянська трагедія. Бо, повторюся ще раз, часи Великої Вітчизняної - то й продовження громадянської: "за владу рад" чи "за царя". На всьому просторі колишньої Російської імперії. Для України ж то був і лишається біль особливий, глибинно внутрішній. Маємо ж і досі не до кінця з'ясовані проблеми з діяльністю ОУН та УПА. Цьому дослідженню присвячую роман-трилогію "Лицарський хрест". Він стоїть начебто осібно від двадцятитомного циклу, проте вписується у загальну воєнну канву.

  • Водночас загальна воєнна канва дає змогу за вашим же зізнанням, краще зрозуміти громадянське бунтарство тих, хто на фронтах Другої світової бився й "за народ роздертий, розділений". Які ще романи циклу "Війна імперій" допомагають цьому?
  • Кожен роман - то, як уже говорено, певна таємниця війни. Певний імпульс, який дає можливість виразніше уявити і зрозуміти події та вчинки учасників цих подій. Для прикладу - бодай кілька назв.

"Восточный вал" - оповідь про те, як у Німеччині таємно будувалося місто для "есесівців", яке називається "Місто дощового хробака" ("Город дождевого червя"). Про це колись промайнула невеличка замітка в газеті Юліана Семенова "Совершенно секретно", тим часом з інших джерел довідався про такий факт докладно. Те місто - з підземною електростанцією, водопостачанням, електропоїздами... Досі воно засекречене. Але припускається, що будівництво розраховувалося на ядерну війну...

Далі - "Ветер богов". Свого часу цей роман вийшов у Москві. Він пов'язаний з тим, як на території Італії готували камікадзе. Знову ж таки - під командуванням того самого Отто Скорцені. Якщо японці, скажімо, "виліплювали" камікадзе, котрі літали на літаках, то у гітлерівців була своя специфіка: готувалися "людина-бомба", "людина-торпеда", "людина-ракета"...

"Похищение Муссолини" - це фабула більш-менш відомої історії, але виписана на нових документах про викрадення, й те, що пов'язано з цим. "Чорний легіон" - розповідь про надзвичайно секретну операцію, спробу викрасти Папу Римського, привезти його до Берліна і поставити таким чином католицький світ на коліна. Дослідивши у зв'язку з цим велику кількість документів, вивчивши все, що пов'язане було на той час із постаттю Папи, зрозумів, чому Гітлер дав операції відбій...

А от "Заговор обреченных" - документальна розповідь про спробу знищити самого Гітлера. Є в циклі й роман про замах на Сталіна - "Странники войны".

  • Богдане Івановичу, ви - знаний український письменник, з роду-віку - галичанин, який мешкає і творить в Одесі... З чим пов'язане те, що всі твори циклу "Війна імперій" ви називаєте російською?
  • Бо вони написані російською мовою.

Перші романи на воєнну тематику починав, щоправда, українською. Але ще в радянські часи видання, де вони друкувалися, - журнал "Радуга", наприклад, чи газета Одеського військового округу, - а тепер вже й нові видавці - всі вони просили і просять, щоби саме ця інтернаціональна тема була представлена більш поширеною російською мовою. Можливо, в тім є певний сенс. Тим більше, що й сам я мав на те певні підстави.

Якось за домовленістю з донецьким видавцем взявся за "козацький" чотиритомник - "На острие меча", "Французский поход", "Костры Фламандии" и "Путь воина". Почав писати рідною мовою, а видавець: рятуй, мовляв, бо прогораю. Для мене то була божевільна робота - перекласти, вважай, половину романів з української, а далі вже писати російською. Проте побоювання видавця не справдилися: двохсоттисячний тираж чотиритомника розійшовся вмить, хоча на дворі стояв економічно занехаяний і взагалі ніякий 1994 рік.

Щоправда, вибачайте за нескромність, козацька тема, а головне - достеменно-документальні факти, змальовані у творах, - того варті. Уявімо, наприклад, таке: Франція, українські козаки, козацький старшина Іван Сірко разом з д'Артаньяном та його ротою королівських мушкетерів штурмують місто Дюнкерк, визволяючи його від іспанців... Фантастика! Але документи засвідчують: то - реальність.

Утім, це тема, можливо, вже зовсім іншої розмови...