Данило Кулиняк
№ 6. 28 квітня 2004 року, стор. 14

У ці чорнобильські дні вкотре намагаємося з'ясувати для себе: що ж змінилося за 18 років після катастрофи на ЧАЕС? З висоти "зрілого вісімнадцятиліття" озираємося на Чорнобиль і починаємо розуміти: всі ці роки держава, зростаючи економічно, інтенсивно і дружно працювала над мінімізацією наслідків аварії. Про це свідчить і Указ Президента України, яким днями відзначена велика група співвітчизників за вагомі трудові здобутки, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, реалізацію важливих соціальних і природоохоронних проектів.

Дійсно, з роками "чорнобильська" проблема трансформувалася з технічної у, переважно, соціальну. Тим-то близько 90 % передбачених держбюджетом коштів на фінансування чорнобильських програм мають соціальне спрямування. Саме тому з січня нинішнього року значна частина повноважень і дев'ять "чорнобильських" програм перейшли за рішенням уряду від МНС до Міністерства праці та соціальної політики.

Усе це свідчить про те, що земля, яку називаємо зоною відчуження, хоча повільно й болісно, а все ж повертається до життя...

"Роки не вгамували біль, завданий народові Чорнобильською катастрофою" - ці слова Президента України Леоніда Кучми ще довго будуть актуальними. А вже минуло вісімнадцять літ від того трагічного 26 квітня. Діти, які тоді народилися, стали дорослими...

Повноліття з полиновою гіркотою. Повноліття під зіркою Полин. І життя під нею - нині і в майбутньому. Під важким тягарем Чорнобильського неба. Чорнобильська катастрофа створила безліч проблем, зав'язаних у тугий вузол. Гордіїв вузол, але його, на відміну від міфічного, не можна розрубати ударом меча - його треба терпляче розв'язувати. Про трагічні наслідки катастрофи вже сказано багато, й повторюватися не варто. Та, попри всі негаразди, через вісімнадцять років ми можемо сказати: вже визначилися шляхи мінімізації її наслідків, помітні певні позитивні зрушення, зміни на краще.

Весна нинішнього року видалася ранньою - вже ледь не в березні розпочали посівну хлібороби Іванківщини, найпівнічнішого району Київщини. Району специфічного, адже до його складу нині входить і Чорнобильська зона відчуження. Тож свіжозорану землю й трактори з сівалками на ній біля колючого дроту загорожі зони відчуження при бажанні можна сприймати і як життєствердний символ відродження. По цій ріллі, мов агроном, діловито вицибував самотній лелека, порпаючись у ґрунті довгим дзьобом. А над землею ще линули на північ останні запізнілі ключі й ватаги перелітних птахів, і голоси їхні бентежили душу...

Одвічне колесо життя. Природа швидко заліковує рани, та й адаптаційні можливості людського організму виявилися значно більшими, ніж передбачали фахівці. Можна сказати, що всі ми в тій чи іншій мірі пристосувалися до радіації. Та й послідовна державна політика захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, зафіксована не лише в указах Президента, постановах Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, а й у повсякденності їх реалізації на місцях, теж, попри збої та перекручення, дає позитивні результати.

У ці дні наче оживають покинуті й пограбовані села Чорнобильщини. Бо раз на рік тут стає багатолюдно і, я б сказав, навіть весело: навесні, після Паски тут справляють "поминки", й сюди "на гробки" з'їжджаються люди з усіх країв, щоб віддати належне тим, хто пішов зі світу цього, зустрітися з родичами, друзями, колишніми сусідами. Тоді найлюдянішими місцями в зоні відчуження стають цвинтарі, де за якийсь місяць перебувають тисячі людей. І цей процес триватиме аж до "зелених свят", до Трійці - тоді в деяких селах Чорнобильщини відбудуться традиційні обряди, що тягнуться з дохристиянських часів - русалії, проводи "куста", нічні гуляння на могилах пращурів. Це незабутнє видовище, скажу я вам. Воно й не дивно, якщо згадати, що українське Полісся є центром творення слов'янства, тобто цілої цивілізації, плавильним казаном народів. Отож у післявеликодні дні тисячі людей на Чорнобильщину тягне історична пам'ять, сила звичаїв, духовна потреба, об'єднані у віру. Це - найкраще підтвердження нерозривності релігії, культури й пам'яті, наступності поколінь.

Традиційно на Чорнобильщині, яка нині називається зоною відчуження, проводить свої акції - "козацькі толоки" й українське козацтво. Козаки впорядковують покинуті могили, допомагають місцевим жителям, які залишилися тут доживати віку (а це переважно літні люди, їх нині в цій зоні проживає кількасот), впорати господарство: скопати городи, нарубати дров тощо. У ці дні при зустрічах на могилах, бува, складаються нові сім'ї - знайомляться й закохуються вже діти, які виросли після катастрофи. У зоні відчуження народжуються немовлята. Отож життя триває, і лише свіжі могили на цвинтарях похованих тут, відповідно до заповітів, евакуйованих нагадують про його плинність. Переселенців, згідно з їхньою волею, після смерті повертають у рідне село - під хрестом, уже назавжди. Цей нестримний потяг до рідної землі наводить на певні думки.

Чи не варто, приміром, призупинити програму переселення людей з радіаційно забруднених територій? Адже невипадково значна частина переселенців повертається до рідних домівок, а чимало їх померло на нових місцях, не витримавши стресу евакуації. Якщо врахувати, що переселення лише однієї особи обходиться офіційно у $40 тисяч, то неважко підрахувати, що цій "середньостатистичній людині" можна влаштувати цілком якісне життя і на забрудненій території за набагато меншу суму. Значна частина житла, призначеного для переселенців із радіаційно забруднених територій, використовувалася не за призначенням. Його часто одержували люди, які не мали на це права. Ще 1996 року, за офіційними звітами, було збудовано понад 150 відсотків необхідного для відселення житла. Водночас тільки на території зони безумовного відселення проживає близько 1,5 тисячі сімей, а загалом на "чорнобильскій" черзі на одержання житла перебуває 25 тисяч. Отже, в кращому разі один будинок (чи квартира) потрапляли за призначенням. А інші? Вигідна оборудка, що й казати.

Рішення про можливу реевакуацію населення (повторного заселення) в частину виселених сіл було ухвалено ще восени 1986 року, після ретельного обстеження території зони відчуження, коли з'ясувалося, що її радіаційна забрудненість дуже нерівномірна, й значна частина, зокрема на південь і схід від Чорнобиля, практично відповідає верхній межі встановлених для цього нормативів. У переліку населених пунктів, придатних для реевакуації, - шістнадцять сіл Чорнобильщини.

Тим більше, що ще в лютому 1998 року керівництво МНС України однозначно офіційно заявило: "...значна територія зони відчуження цілком придатна для нормального життя, вона практично чиста від радіації".

Від себе додам - з містом Чорнобилем включно. Так вважає й велика група авторитетних учених-фахівців. Варто було б запозичити досвід сусідньої Білорусі, де, за повідомленнями преси, "...величезний лісовий район Білорусі, заражений у ході аварії чорнобильського реактора, став місцем енергетичної заготівлі палива енергостанції. За угодою між урядами Білорусі й США тут буде збудовано першу дослідну теплостанцію, де пройдуть перевірку нові методи спалювання зараженого палива, які запобігають випаровуванню радіоактивних осадів. Намічено будівництво сотень таких станцій, що дасть змогу очистити 19000 кв. км зараженого лісу за найближчі 30-40 років". І нікого не потрібно переселяти - самі переїдуть, якщо добре платитимуть за роботу. Добровольців, які погодяться повертати цей край до життя, не забракне.

На території зони відчуження сотні тисяч гектарів лісу, тисячі гектарів так званих згарників. На них - мільйони кубометрів дров (це обгорілі пошкоджені дерева, які викорчовуються і гниють). Чому б не налагодити тут переробку деревини й виготовлення цінного палива у вигляді брикетів - адже сировини вистачає? Зрештою, можна просто заготовляти дрова, водночас розчищаючи "згарники". Тут же - сировина для паперово-целюлозної промисловості. А якщо забезпечити потужний лісопереробний і лісовідновлювальний комплекси, то все це - сотні, якщо не тисячі нових робочих місць, що забезпечить і заселення безлюдних нині сіл, передусім південної частини Чорнобильщини.

Майже на всій території зони відчуження і прилеглих землях можна вирощувати ріпак, льон, різні технічні культури, розводити коней тощо. Тут успішно господарює потужне державне підприємство "Чорнобильліс". Його працівники і ліс охороняють від пожеж та браконьєрів, і санітарні рубки проводять, заготовляючи деревину (а вона тут, як правило, радіацією не забруднена), і нові лісові насадження плекають - вже тисячі гектарів засадили. Якщо врахувати, що Україні вкрай бракує лісів (для порівняння - коефіцієнт залісненості України становить 14 відсотків, а Федеративної Республіки Німеччини - 30), то сотні тисяч гектарів чорнобильської пущі для нашої держави не будуть зайвими. Тим більше, що ліс - найкращий природний радіопротектор. А доки цьогорічні саджанці стануть повноцінними деревами, треба півсотні років. Тож "Чорнобильліс" працює і на майбутнє. Але для того, щоб він якнайповніше використовував свої можливості, потрібна хоча б стартова фінансова підтримка держави і відповідна законодавча база. Тоді в перспективі він цілком може стати прибутковим господарством.

Неабиякий прибуток могло б дати відкриття міжнародної автомобільної магістралі зі сходу, з Росії, на західний кордон України - в Польщу, і далі - в Європу через Чорнобиль, обминаючи Київ. До цього спонукають збудовані вже після Чорнобильської катастрофи прекрасні сучасні мости через Дніпро і Прип'ять, дороги. Нині вони зовсім не завантажені. Цей маршрут, очевидно, міг би мати таку схему - від Чернігова повз вільну економічну зону "Славутич" через Білорусь на Чорнобиль і далі через Мартиновичі, Народичі на Коростень і польський кордон. Це не лише розвантажило б київські мости через Дніпро і прилеглі до столиці автомагістралі, а й скоротило дорогу з Росії до Польщі принаймні на дві сотні кілометрів. Для далеких транзитних перевезень це вельми суттєво. Цим маршрутом вже й тепер користуються деякі автомобілісти, але - нелегально. Дана автомагістраль перетинає іншу міжнародну автотрасу - з півдня на північ, з України - в Білорусь, і далі - в Прибалтику через Вільчу. Таким чином, Чорнобиль може стати центром міжнародних перевезень. Але для цього треба змінити режим самого міста, вивести його, разом з автомагістраллю, за межі зони відчуження. Відтак автомагістраль Чорнобиль-Корогод-Іллівці-Діброва може стати її південною межею, яку доцільно зменшити до розмірів нинішньої десятикілометрової зони. Останню ж варто перетворити в міжнародний біосферний радіаційний заповідник зі своїми адміністрацією й штатом.

Чорнобиль повинен повертатися до нормального повнокровного життя. Слід відновити регулярний рух пасажирських суден, зокрема на підводних крилах хоча б від Вишгорода (щоб не витрачатися на шлюзування), що має чудове сполучення з Києвом: до Чорнобиля із заходом до Страхолісся, а там, можливо, й далі до Прип'яті, до білоруського Мозиря, а по Дніпру - аж до білоруського Гомеля, що на Сожі. Адже колись Чорнобиль був портовим містом, а водний транспорт, як відомо, найдешевший.

Час усвідомити, що в держави просто немає коштів для забезпечення Чорнобильської програми в належних розмірах, і всі передбачені законодавством пільги все більше залишаються на папері. "Четверту зону придумали політики", - небезпідставно вважають деякі фахівці. Тож чи потрібна вона взагалі, якщо на неї немає коштів? Чи не розумніше вкласти ті кошти, які ще є, в безплатне повноцінне харчування, медичне обслуговування й оздоровлення населення, що потерпіло від Чорнобильської катастрофи; в розвиток нових високопродуктивних виробничих структур і створення робочих місць на вражених землях? Держава повинна створити умови, за яких люди б самі заробляли на гідне життя, а не обходилися копійчаними подачками, яких іноді доводиться чекати роками.

Звичайно, Чорнобильська катастрофа підірвала українську економіку: за роки, що збігли після 26 квітня 1986-го, витрати на подолання наслідків катастрофи склали близько 900 мільярдів гривень, а це майже двадцять державних бюджетів України. Якби не ці витрати, то всі ми жили б краще, і життєвий рівень кожного з нас був би незрівнянно вищий. Лише Україна з таким могутнім економічним потенціалом і її звитяжно-терплячим народом спроможна була витримати такий удар.

Держава нарешті впевнено виходить з глибокої економічної кризи й долає наслідки Чорнобильської катастрофи власними силами, не дуже сподіваючись на обіцяну допомогу інших країн. Найважчі роки вже позаду. Тож принципово важливо мінімізувати бюджетні витрати на зону відчуження і докласти всіх зусиль, щоб вона поверталася до нормального життя. Бо це наша земля.