N 55. 8 грудня 2004 року, стор. 7

Знаний в Україні й європейських наукових колах вчений - один серед небагатьох українських дослідників, які тривалий час проводять наукові експерименти в кращих французьких лабораторіях і на практиці відчувають переваги однієї з найдосконаліших світових наукових і освітніх систем. Досвід, набутий ним у французьких науково-освітніх інституціях, дає йому можливість об'єктивно оцінювати процеси європейської інтеграції. Тож слово - доценту Тернопільського технічного університету імені Івана Пулюя Михайлу ПЕТРИКУ.

  • Перш ніж об'єднуватись, треба знати, з чим об'єднуватись. Вдаючись до інтеграції зверху (маю на увазі погодження навчальних планів, програм тощо), яка за своєю суттю є більше формальною, не слід забувати і про внутрішній рівень інтеграції. Скажу, що практично вся система вищої освіти Франції ґрунтується на безперечному принципі: освіта через наукові дослідження. Кожен французький університет - це система наукових лабораторій, навколо яких, власне, і зосереджується навчальний процес. Роботу лабораторій координує Національний центр наукових досліджень. Кожна без винятку практична, лабораторна чи курсова робота, дипломний проект чи дисертація є елементами загального комплексу наукових досліджень, які проводить команда лабораторії. Саме такий підхід підвищує мотивацію студентів до знань, наукового аналізу, самоосвіти, боротьби за досягнення нових результатів. Отож, студент чи молодий дослідник, еволюючи у такому середовищі, є зовсім незаангажованим в переписуванні якихось там рефератів, примітивних методик, оформленням нудних звітів і пояснювальних записок обсягом в цілі томи і таке інше.

Скеровуючи увагу на мету дослідження й отримання конкретних наукових висновків, студент у такий спосіб вдосконалює свій професіоналізм, ґрунтовно вникає в суть об'єктів і завдань, пошуку методів їх розв'язання, самовдосконалюється в освоєнні та практичному застосуванні нових методів і технологій. З іншого боку, демократична багаторівнева система вибору навчальних дисциплін дає змогу студентові самостійно моделювати необхідний йому обсяг і рівень знань, що визначатиме його професійний та інформаційно-комунікативний інструментарій як дослідника.

З огляду на це, мені здається, що і система оцінювання знань в українських університетах має бути значно диференційованою - хоча б 12-бальною, як і в загальноосвітніх навчальних закладах, та більш демократичною. Для роботодавців дуже важливо, на якому рівні студентом реально опановано той чи інший курс, в якій саме лабораторії і у якого викладача. Для прикладу наведу таке: у вітчизняних ВНЗ оцінювання знань майбутніх інженерів, скажімо, з вищої математики чи фізики, оцінюється, на мій погляд, дуже формально і поверхнево, не диференційовано. Студент отримує одну з трьох оцінок: "відмінно", "добре", "задовільно", які значною мірою є суб'єктивними. В університеті П'єра і Марії Кюрі чи в якомусь іншому французькому університеті студент має право вибору щодо оволодіння одним із чотирьох рівнів дисципліни, скажімо, математики: математика-1, математика-2, математика-3 і математика-4. Кожен із цих рівнів оцінюється за 40-бальною шкалою (20 одиниць основних і ще можуть бути "половинки"). Усі математичні задачі мають високу прикладну спрямованість і максимально відображають специфіку вибраної спеціальності. При такому підході студент набуває реального рівня знань з тієї чи іншої дисципліни і може при бажанні та необхідності його підвищувати. Звідси також випливає іще один важливий моральний аспект: зникає образливий, значною мірою суб'єктивний поділ на приречено поганих і приречено зразкових студентів. Досвід показує, що і в тих, і в інших майже відсутні прояви творчої думки: всі вони живуть за принципом "щось вивчив, здав, забув". Кожен студент при диференційованому оцінюванні знань і бере ту реальну планку, до якої він фактично готовий. Систему заліків доцільно було б скасувати, бо це є, по суті, однобальна система оцінювання знань. Студента треба оцінювати насамперед за оригінальні, нестандартні підходи до розв'язання проблеми, за творчий пошук, а не тільки за відтворення існуючих знань, зокрема часто застарілих.

Присудження наукових звань і вчених ступенів також має здійснюватися виключно університетами через призначені для кожної дисертації комісії з 3-5 фахівців, а не через постійно діючі спеціалізовані ради з 19-21 поважної персони, які не завжди є компетентними. Цікаво, що навіть оцінювання наукового рівня дисертацій у французьких університетах здійснюється за багатобальною шкалою: почесно, дуже почесно, дуже почесно з подякою журі. Остання оцінка є найвищою і засвідчує високий рівень та оригінальність досліджень здобувача, а це є досить значимим для роботодавців у Європі. Водночас, гадаю, треба ліквідувати і нашу існуючу практику здачі кандидатських іспитів, яка абсолютно нічого спільного не має із становленням молодої людини як науковця.

Залучаючи українських студентів та науковців до спільних європейських проектів і програм, проводячи спільні дослідження, якість вищої вітчизняної освіти можна підняти на значно вищий рівень.